lunar eclipse
я знову вдалася до свого улюбленого способу вибору книжок — навмання. що ж… я навіть не знаю, що сказати. дуже важко оцінювати се творіння. однак одне можу сказати точно — післясмак у цієї книжки огидний.
це історія «кохання» підстаркуватого письменника з молодою дівчиною. письменник — максимально неприємна людина, яка зневажає почуття всіх інших, але при цьому вважає себе «митцем», пуританином, мало не донжуаном та достобіса освіченим.
по-перше, роман міг би бути як мінімум у два рази коротшим. оповідь про події, що ведеться від імені головного персонажа, переривається вставками з його ж філософськими міркуваннями про власні вчинки та роздумами про те, що ж таке мистецтво. останніх явно забагато, бо характер персонажа настільки паскудний, що він останній, чиї думки з цього приводу мене цікавлять.
при цьому читати було не те щоб дуже нудно. перші сторінок двісті я спостерігала за мелодрамою, яка розгорталася серед героїв. десь посередині авторка нарешті доповзла до головної події книжки — закоханості цього персонажа в дівчину. але вже десь на ~370 сторінці мені настільки остогидло читати про їхню взаємодію, що я вже думала здатися та закинути. але все ж вирішила добити — і останні сторінок просто мріяла, щоб це якнайшвидше скінчилося. післямови, у яких другорядні персонажі по черзі переконують читача у зовсім інакших варіантах розвитку подій, напевно, були варті того. з іншого ж боку, навіщо я взагалі це все читала, якщо авторка сама не визначилася, що насправді відбулося в історії?
певно, пані мердок навмисне зробила головного героя максимально неприємним і подекуди майже божевільним — щоб показати, якими складними, важкими та нестерпними можуть бути люди. з тієї ж причини, мабуть, там і є ця романтична лінія між підстаркуватим чоловіком і молодою дівчиною.
але якщо чесно, я не знаю, що я винесла для себе після прочитання. я, на жаль, мешкаю не в будиночку в закинутому лісі, а в суспільстві, тому й так знаю, якими бувають люди. натомість єдине, що мені зараз хочеться зробити — чимшвидше забути прочитане та «змити» з себе отой неприємний післясмак.
я знову вдалася до свого улюбленого способу вибору книжок — навмання. що ж… я навіть не знаю, що сказати. дуже важко оцінювати се творіння. однак одне можу сказати точно — післясмак у цієї книжки огидний.
це історія «кохання» підстаркуватого письменника з молодою дівчиною. письменник — максимально неприємна людина, яка зневажає почуття всіх інших, але при цьому вважає себе «митцем», пуританином, мало не донжуаном та достобіса освіченим.
по-перше, роман міг би бути як мінімум у два рази коротшим. оповідь про події, що ведеться від імені головного персонажа, переривається вставками з його ж філософськими міркуваннями про власні вчинки та роздумами про те, що ж таке мистецтво. останніх явно забагато, бо характер персонажа настільки паскудний, що він останній, чиї думки з цього приводу мене цікавлять.
при цьому читати було не те щоб дуже нудно. перші сторінок двісті я спостерігала за мелодрамою, яка розгорталася серед героїв. десь посередині авторка нарешті доповзла до головної події книжки — закоханості цього персонажа в дівчину. але вже десь на ~370 сторінці мені настільки остогидло читати про їхню взаємодію, що я вже думала здатися та закинути. але все ж вирішила добити — і останні сторінок просто мріяла, щоб це якнайшвидше скінчилося. післямови, у яких другорядні персонажі по черзі переконують читача у зовсім інакших варіантах розвитку подій, напевно, були варті того. з іншого ж боку, навіщо я взагалі це все читала, якщо авторка сама не визначилася, що насправді відбулося в історії?
певно, пані мердок навмисне зробила головного героя максимально неприємним і подекуди майже божевільним — щоб показати, якими складними, важкими та нестерпними можуть бути люди. з тієї ж причини, мабуть, там і є ця романтична лінія між підстаркуватим чоловіком і молодою дівчиною.
але якщо чесно, я не знаю, що я винесла для себе після прочитання. я, на жаль, мешкаю не в будиночку в закинутому лісі, а в суспільстві, тому й так знаю, якими бувають люди. натомість єдине, що мені зараз хочеться зробити — чимшвидше забути прочитане та «змити» з себе отой неприємний післясмак.