lunar eclipse

я знову вдалася до свого улюбленого способу вибору книжок — навмання. що ж… я навіть не знаю, що сказати. дуже важко оцінювати се творіння. однак одне можу сказати точно — післясмак у цієї книжки огидний.

це історія «кохання» підстаркуватого письменника з молодою дівчиною. письменник — максимально неприємна людина, яка зневажає почуття всіх інших, але при цьому вважає себе «митцем», пуританином, мало не донжуаном та достобіса освіченим.

по-перше, роман міг би бути як мінімум у два рази коротшим. оповідь про події, що ведеться від імені головного персонажа, переривається вставками з його ж філософськими міркуваннями про власні вчинки та роздумами про те, що ж таке мистецтво. останніх явно забагато, бо характер персонажа настільки паскудний, що він останній, чиї думки з цього приводу мене цікавлять.

при цьому читати було не те щоб дуже нудно. перші сторінок двісті я спостерігала за мелодрамою, яка розгорталася серед героїв. десь посередині авторка нарешті доповзла до головної події книжки — закоханості цього персонажа в дівчину. але вже десь на ~370 сторінці мені настільки остогидло читати про їхню взаємодію, що я вже думала здатися та закинути. але все ж вирішила добити — і останні сторінок просто мріяла, щоб це якнайшвидше скінчилося. післямови, у яких другорядні персонажі по черзі переконують читача у зовсім інакших варіантах розвитку подій, напевно, були варті того. з іншого ж боку, навіщо я взагалі це все читала, якщо авторка сама не визначилася, що насправді відбулося в історії?

певно, пані мердок навмисне зробила головного героя максимально неприємним і подекуди майже божевільним — щоб показати, якими складними, важкими та нестерпними можуть бути люди. з тієї ж причини, мабуть, там і є ця романтична лінія між підстаркуватим чоловіком і молодою дівчиною.

але якщо чесно, я не знаю, що я винесла для себе після прочитання. я, на жаль, мешкаю не в будиночку в закинутому лісі, а в суспільстві, тому й так знаю, якими бувають люди. натомість єдине, що мені зараз хочеться зробити — чимшвидше забути прочитане та «змити» з себе отой неприємний післясмак.

по-перше, це було дуже захопливо. свої зірочки ця книжка отримує саме за те, з яким задоволенням я перегортала сторінки і як сильно я хотіла дізнатися розвʼязку. після місяців без регулярного читання це було приємним відчуттям.

цікаво, що цей детектив відрізняється від більшості детективів, які я читала. замість структури «підводка-вбиство-розслідування» тут основне вбивство має статися ось-ось, і головна персонажка це розуміє, тому всіма способами намагається захиститися від цього.

мені не дуже сподобалося, як авторка в деяких моментах ніби як «штучно» створює так званий foreshadowing — ніби ось-ось, скоро, має статися щось жахливе, але персонажка про це не знає; ніби те, що вона зробила, матиме жахливі наслідки, але вона ще про це не знає. як на мене, самих подій у будинку цілком достатньо для того, щоб створити цю атмосферу, тому ось ці вставки та ремарки були непотрібні.

ну і можливо, наприкінці я вже встигла перебрати в голові забагато версій того, чим пояснити ці події, тому кінцівка мене не вразила. окрім того, вона дуже різко обірвалася — а я би хотіла принаймні дізнатися про те, що буде з усім тим робити поліція, і яке майбутнє у персонажів.

але порівняно з атмосферою, яку створила авторка, це все радше дрібниці. давно я з таким захватом щось не читала. тому дякую пані авторці за отримане задоволення від читання, і дякую щасливому випадку, в результаті якого я, втомившись обирати, цілком рандомно витягнула її книжки з полиці. :)

я щойно це дочитала, і мені зараз важко видушити з себе якісь слова. це був сильний твір, який зачепив за живе і розповів надзвичайно емоційну історію, якою я жила впродовж кількох днів.

[tw // важливе попередження для українців та українок, які роздумують над прочитанням цієї книжки: тут є дуже багато моментів, які можуть засмутити та налякати — війна, смерть другорядних персонажів, як на цій війні, так і з інших причин, смерть близьких головної персонажки, сцени сексу з неповнолітніми, описи насильства.]

я дуже ціную те, що зробила авторка. як вона сама пояснила в авторських примітках наприкінці, вона не намагалася створити історично достовірну оповідь. виявляється, історики взагалі сумніваються, чи троянська війна насправді відбувалася, чи це була вигадка гомера. мета гейвуд була іншою: взяти двох героїнь, єлену та клітемнестру, яких міфологія виставляє зрадницями, і переосмислити їх, поставивши питання про те, чим вони керувалися у своїх діях? що їм довелося пережити у світі, де голос жінки лишався непочутим? чи належало їм їхнє власне життя?

тому так, дуже багато деталей цього твору — вигадка авторки. проте читаючи, ти розумієш, що це могло відбутися. гейвуд заповнювала прогалини у міфах, використовуючи загальні відомості про життя жінок у стародавньому світі. і зробила вона це дуже проникливо, тому ти їй віриш, починаєш розуміти персонажок, щиро за них вболівати. і вже наприкінці, коли війна сягає свого розпалу, все всередині починає стискатися від думки про те, що доводилося переживати тоді жінкам — і що доводиться переживати їм і сьогодні, бо очевидно, еволюція сірої маси за ці тисячоліття так і не торкнулася.

це історія, яка ставить питання про те, що означає бути антагоністкою — особливо якщо ти жінка, — і чи ми часом не сприймаємо деякі речі у чорно-білому світлі. чи не випускаємо з уваги безліч деталей, перш ніж когось засуджувати — здавалося б, дрібних, але важливих для людини, якій доводиться з цим стикатися.

тому так — мене ця історія зачепила. захопила, змусила серце боліти за персонажок, і в кінці розчавила, бо стала майже особистою. (дякую, р*сіє, за травму. ненавиджу тебе.)

якщо ви готові до цього, то це однозначна рекомендація. мої аплодисменти для клер гейвуд — а це ще й дебютний її роман, до слова.

[ Creator Chose Not To Use Archive Warnings, Narcissus/Goldmund, Big Gay Love Story, Opposites Attract, Unrequited Love, (but it really isn’t narcissus is just oblivious), Mutual Pining, Narcissus is Bad at Feelings, Goldmund is Bad at Feelings, Bisexual Goldmund, Adventure & Romance, Travel, Original Female Characters, Smut, Carl Jung and Sigmund Freud Make an Appearance, they’re everywhere between the lines, Angst, Sad Ending ]

i have no idea how literary critics can be so delusional. the two characters meet and almost immediately notice each other’s handsomeness, “great figure”, and become the sense of life for each other—sure they’re just “archetypes”, “the two sides of the same phenomenon”, don’t you think so? narcissus quite literally daydreams about being close and affectionate with goldmund and harbours his love for him, thinking that goldmund doesn’t feel the same. goldmund might want women, sure, but he never forgets narcissus. on the contrary, he spends quite a long amount of time trying to get narcissus to like him. definitely not gay, huh?

i do see how this was inspired by jung’s and freud’s theories. it’s the the ideas of finding your true purpose, bridging the conscious and unconscious, and the recurring theme of character’s dreams reflecting their feelings. freud and jung are literally everywhere here, and it would probably be safe to say that a whole novel is a tribute to psychoanalysis—a personification of hesse’s reflections. but wouldn’t it be possible to mention this without actively avoiding the fact that the two said archetypes were whipped for each other? that beyond the psychoanalytical metaphor, this is also an incredibly touching and tragic love story? oh boy, i can’t with these old white men.

i cannot put into words how i felt when i finished this book. i may have been a little bored in the middle, since the main character was basically hooking up his way across germany for about ten years. but the last one hundred pages were absolutely worth it. they were so emotional, they brought the whole story together and pushed it to its natural end so seamlessly that i refused to believe that i have to part with this story. i spent more than two weeks with it, living it through, and it may have not seemed like it during the drawn-out parts about goldmund’s travels, but, but. the ending is so melancholic, and it traumatized me (beware of in-depth discussions about death if it triggers you), but it left an impression that i would probably be thinking of for a long time now.

more than that, i can’t stress enough how pleasantly surprising hesse’s beliefs are considering the time. just like in “demian”, he criticises the church’s ultimate dream about a “pure”, “sin-free” life—because it simply doesn’t work like that in reality. but here, he goes even further. through narcissus’s reflections in the end, he shows that there is no better and superior path, whether it’s thinking and learning in a monastery or art and physical love. even though it might have seemed that narcissus thought himself to be smarter, he ends up realising that through his art, goldmund can capture the very essence of life, its whole entity that’s impossible to describe in words and concepts.

and well, it might be worth mentioning that “narcissus and goldmund” follows a template quite similar to “demian”. that’s why i’m not jumping into hesse’s other novels straight away, but walk away instead to let it sink in. and that’s why i wasn’t that impressed with the book about halfway through. nevertheless, it managed to truly surprise me.

(oh, and you probably didn’t ask for my opinion on this, but. hesse’s sex scenes are ones the best i’ve ever read. they’re incredibly beautiful.)

я щойно це дочитала, і мені зараз важко видушити з себе якісь слова. це був сильний твір, який зачепив за живе і розповів надзвичайно емоційну історію, якою я жила впродовж кількох днів.

[tw // важливе попередження для українців та українок, які роздумують над прочитанням цієї книжки: тут є дуже багато моментів, які можуть засмутити та налякати — війна, смерть другорядних персонажів, як на цій війні, так і з інших причин, смерть близьких головної персонажки, сцени сексу з неповнолітніми, описи насильства.]

я дуже ціную те, що зробила авторка. як вона сама пояснила в авторських примітках наприкінці, вона не намагалася створити історично достовірну оповідь. виявляється, історики взагалі сумніваються, чи троянська війна насправді відбувалася, чи це була вигадка гомера. мета гейвуд була іншою: взяти двох героїнь, єлену та клітемнестру, яких міфологія виставляє зрадницями, і переосмислити їх, поставивши питання про те, чим вони керувалися у своїх діях? що їм довелося пережити у світі, де голос жінки лишався непочутим? чи належало їм їхнє власне життя?

тому так, дуже багато деталей цього твору — вигадка авторки. проте читаючи, ти розумієш, що це могло відбутися. гейвуд заповнювала прогалини у міфах, використовуючи загальні відомості про життя жінок у стародавньому світі. і зробила вона це дуже проникливо, тому ти їй віриш, починаєш розуміти персонажок, щиро за них вболівати. і вже наприкінці, коли війна сягає свого розпалу, все всередині починає стискатися від думки про те, що доводилося переживати тоді жінкам — і що доводиться переживати їм і сьогодні, бо очевидно, еволюція сірої маси за ці тисячоліття так і не торкнулася.

це історія, яка ставить питання про те, що означає бути антагоністкою — особливо якщо ти жінка, — і чи ми часом не сприймаємо деякі речі у чорно-білому світі. чи не випускаємо з уваги безліч деталей, перш ніж когось засуджувати — здавалося б, дрібних, але важливих для людини, якій доводиться з цим стикатися.

тому так — мене ця історія зачепила. захопила, змусила серце боліти за персонажок, і в кінці розчавила, бо стала майже особистою. (дякую, р*сіє, за травму. ненавиджу тебе.)

якщо ви готові до цього, то це однозначна рекомендація. мої аплодисменти для клер гейвуд — а це ще й дебютний її роман, до слова.

це було дуже мило, дуже затишно і дуже чарівно — незважаючи на те, що магія не відіграє в цій книжці головну роль.

це буквально історія про те, як персонажі днд відкривають кавʼярню.

нічого епічного тут немає, окрім кількох недругів, які намагаються зашкодити успішному бізнесу — але мені цей спокій зараз був дуже потрібним, і тому мені це сподобалося. та й зрештою, я дуже люблю fluff та slice of life, тому це й не дивно. приємним сюрпризом також стала романтична лінія.

єдине що, я би дуже хотіла дізнатися більше про персонажів — яким у них було дитинство, як вони стали на свій шлях? не вистачило деталей в історії, зокрема, тандрі. побудова та пояснення світу, які я зазвичай дуже ціную, тут теж могли би бути ширшими.

окреме питання до артбукс… переклад явно міг би бути кращим («вів з вдячністю віддала»… це як узагалі?). до того ж, знайшла у книжці як мінімум одну помилку та один одрук.

але все це не завадило мені щиро насолоджуватися історією та вболівати за персонажів. тому чотири зірочки від мене. і подяка за спокійні літні ранки. здається, я починаю знову втягуватися у фентезі.

couldn’t be more grateful to bts for bringing this book into my life.

this is an introspective story about a middle-class boy named emil sinclair growing up and discovering that there’s more to this world than just a pure, bright, and moral side which is usually taught to children by the church. i loved the idea of the two worlds and how they intersect and co-exist in the real world, contrary to what religion prefers to claim—and i also related to the critique of said religion a lot.

lots of reflections are built into this novel as hesse lays out his outlook on human psychology and individuality. lots of his ideas were inspired by psychoanalysts of the time, including jung—better google it, it’s interesting to know. but even though his ideas are presented quite clear, the book still makes you ponder a lot. i took so much notes in my journal while reading.

the only thing i’m confused about is the ending. i’m still not completely sure why hesse portrayed the war the way he did, especially considering the historical context, and whether that means he doesn’t condemn invasions. however, i’ve started researching the context around him writing this novel and i see that there’s a lot going on there, so i’ll keep reading on that.

and god, i love when the book makes you go down the rabbit holes, even if you don’t 100% understand or agree with the author, so kudos from me and a strong recommendation.

я знову вдалася до свого улюбленого способу вибору книжок — навмання. що ж… я навіть не знаю, що сказати. дуже важко оцінювати се творіння. однак одне можу сказати точно — післясмак у цієї книжки огидний.

це історія «кохання» підстаркуватого письменника з молодою дівчиною. письменник — максимально неприємна людина, яка зневажає почуття всіх інших, але при цьому вважає себе «митцем», пуританином, мало не донжуаном та достобіса освіченим.

по-перше, роман міг би бути як мінімум у два рази коротшим. оповідь про події, що ведеться від імені головного персонажа, переривається вставками з його ж філософськими міркуваннями про власні вчинки та роздумами про те, що ж таке мистецтво. останніх явно забагато, бо характер персонажа настільки паскудний, що він останній, чиї думки з цього приводу мене цікавлять.

при цьому читати було не те щоб дуже нудно. перші сторінок двісті я спостерігала за мелодрамою, яка розгорталася серед героїв. десь посередині авторка нарешті доповзла до головної події книжки — закоханості цього персонажа в дівчину. але вже десь на ~370 сторінці мені настільки остогидло читати про їхню взаємодію, що я вже думала здатися та закинути. але все ж вирішила добити — і останні сторінок просто мріяла, щоб це якнайшвидше скінчилося. післямови, у яких другорядні персонажі по черзі переконують читача у зовсім інакших варіантах розвитку подій, напевно, були варті того. з іншого ж боку, навіщо я взагалі це все читала, якщо авторка сама не визначилася, що насправді відбулося в історії?

певно, пані мердок навмисне зробила головного героя максимально неприємним і подекуди майже божевільним — щоб показати, якими складними, важкими та нестерпними можуть бути люди. з тієї ж причини, мабуть, там і є ця романтична лінія між підстаркуватим чоловіком і молодою дівчиною.

але якщо чесно, я не знаю, що я винесла для себе після прочитання. я, на жаль, мешкаю не в будиночку в закинутому лісі, а в суспільстві, тому й так знаю, якими бувають люди. натомість єдине, що мені зараз хочеться зробити — чимшвидше забути прочитане та «змити» з себе отой неприємний післясмак.

якось дуже неочікувано для себе, тільки поклявшись нарешті відпочити після захисту диплому, я схопила в бібліотеці на позір нелегку для сприйняття книжку. але це був прекрасний спосіб потішити маленьку себе, яка любила гортати енциклопедії з астрономії, і яка ще з років 14-ти мріяла дістатися до книг гокінґа.

це було надзвичайно цікаво. гокінґ пояснює доступно — мушу зазначити, не використовуючи при цьому жодної цифри! щоправда, вам знадобиться шкільний курс з фізики, щоб вповні зрозуміти логічні ланцюжки, які вибудовує автор, але для мене це не було проблемою. кілька разів довелося посидіти над деякими абзацами та добряче напрягти мозок, щоб зрозуміти, як ми дійшли до такого висновку, але це було цікаво. і що добре, доки ти напружуєшся, щоб не загубити отой логічний ланцюжок, у тебе в голові немає жодної негативної думки, хаха.

загалом, це було круто і захоплююче, і я вже планую дістатися до інших книжок гокінґа. це неймовірна людина, насправді.

по-перше, це було дуже захопливо. чотири зірочки ця книжка отримує саме за те, з яким задоволенням я перегортала сторінки і як сильно я хотіла дізнатися розвʼязку. після місяців без регулярного читання це було приємним відчуттям.

цікаво, що цей детектив відрізняється від більшості детективів, які я читала. замість структури «підводка-вбиство-розслідування» тут основне вбивство має статися ось-ось, і головна персонажка це розуміє, тому всіма способами намагається захиститися від цього.

мені не дуже сподобалося, як авторка в деяких моментах ніби як «штучно» створює так званий foreshadowing — ніби ось-ось, скоро, має статися щось жахливе, але персонажка про це не знає; ніби те, що вона зробила, матиме жахливі наслідки, але вона ще про це не знає. як на мене, самих подій у будинку цілком достатньо для того, щоб створити цю атмосферу, тому ось ці вставки та ремарки були непотрібні.

ну і можливо, наприкінці я вже встигла перебрати в голові забагато версій того, чим пояснити ці події, тому кінцівка мене не вразила. окрім того, вона дуже різко обірвалася — а я би хотіла принаймні дізнатися про те, що буде з усім тим робити поліція, і яке майбутнє у персонажів.

але порівняно з атмосферою, яку створила авторка, це все радше дрібниці. давно я з таким захватом щось не читала. тому дякую пані авторці за отримане задоволення від читання, і дякую щасливому випадку, в результаті якого я, втомившись обирати, цілком рандомно витягнула її книжки з полиці. :)